Колись
наш викладач на кафедрі історії стародавнього світу в Одеському університету
Марко Юхимович Беркович на своїх лекціях любив повторювати ось таку сентенцію:
- В самій маленькій книжці більше знань, ніж в
самій розумній голові людини!
І він задоволено дивився на нас, своїх
студентів, з-під великих окулярів.
Згадав нашого викладача, прочитавши книгу
австрійського історика Ганни Марії Зігмунд «Путь к власти» про життя і
діяльність її сумновідомого земляка Адольфа Гітлера.
Дійсно, у не зовсім великій книжці, усього 320
сторінок, я знайшов багато цікавого, що дивно навіть, бо про «героя» книги
надруковано стільки, що здавалось б усе вже відомо.
Але це на перший погляд, а серйозна дослідниця
Ганна Марія Зігмунд звернула увагу читача на такі факти, які невідомі широкому
загалові.
Ну, по-перше, російська назва книги невдала,
бо в оригіналі книга названа автором досить точно і відповідає змістові:
«Diktator, Demon, Demagoge. Fragen und Antworten zu Adolf Hitler», тобто з
німецької перекладається ось так: «Диктатор, демон, демагог. Питання і
відповіді Адольфа Гітлера»
У передмові автор наголошує, що «завдання цієї
книги – дати відповіді на найважливіші питання , що найбільш частіше виникають
про Гітлера та його режим», а не про його шлях до влади. І автор ґрунтовно
досліджує цілих сім питань, які вона виносить у назви своїх глав. Наприклад,
такі: «Почему личность Гитлера вызывала восторг у такого количества немцев?»
Дійсно, чому? Або таке: «Почему никто не помешал Гитлеру захватить власть?»
Книга написана блискуче. Окрім великої
кількості невідомих фактів, ще і виклад змісту чудовий. Словом, талановита
дослідниця і авторка. Але мене
зацікавили дві останні глави: «Почему Гитлер скрывал свое происхождение?» та
«Почему никто не убил Гитлера?»
В першій розповідається про долю австрійських
родичів Гітлера. Вони мали нещастя опинитися у радянській зоні окупації і їх
усіх «підібрали» енкавеесівці і відправили до таборів ГУЛАГу, де вони всі і
повмирали, не доживши до приїзду Аденауера у Радянський Союз у 1955 році, коли
була об`явлена німцям амністія.
Наприклад, була арештована кузина Гітлера,
Марія Коппенштайнер, уроджена Шмідт, 30 травня 1945 року, в своєму рідному
селі, коли вона саме пекла хліб. Її чоловік, Ігнац, який не захотів залишати
дружину, добровільно пішов із ними.
Четверо їхніх дітей залишилися сиротами, і
ніколи більше не побачили своїх батьків.
Марія Коппенштайнер бачила свого кузена
Адольфа останній раз в 1908 році, коли їй було 9 років. Ігнац Коппенштайнер
взагалі не був із ним знайомий.
Марію, як «немецко-фашистскую преступницу»
після 5 років (1945-1950) попереднього ув`язнення присудили до 25 років
позбавлення волі.
У вироку було сказано: «Как родственница
Гитлера, Коппенштайнер Мария поддерживала с ним контакт, получала от него
денежные средства и поддерживала его преступные планы против СССР и других
миролюбивых государств».
Вона померла в 1953 році в тюрмі у
Верхнєуральську у віці 54 років від порушення серцевої діяльності. А її чоловік
Ігнац помер у московській тюрмі Лефортово ще у 1949 році від інфаркту.
Братам Марії, кузенам Гітлера, також не
вдалося уникнути наслідків споріднення. Йогана Шмідта в червні 1945 року побили
до смерті. Усіх інших вивезли з країни і присудили до тривалих термінів ув`язнення.
Із усіх родичів Гітлера, які потрапили до рук НКВС, пережив радянські табори
один Йоган Шмідт - молодший, якому у 1945 році було 20 років. Його теж засудили
до 25 років суворого режиму, але в 1955 році його звільнили по амністії.
І тільки на початку 1998 року (мабуть, до
110-річчя з дня народження Адольфа Гітлера!) родичі Гітлера були реабілітовані
російською військовою прокуратурою.
Даю цитату із книги: «По этому поводу в газете
«Комсомольская правда» вышла статья под названием «Гитлеровское отродье
реабилитировано – теперь очередь за Гитлером?» Русские военные ветераны
выразили свое крайнее возмущение».
Як кажуть в таких випадках – без коментарів.
Залишимо це на совісті авторів статті.
В іншій главі «Почему никто не убил Гитлера?»
теж авторка відкриває несподівані речі. Виявляється, на Гітлера за час його
політичної діяльності готувалося і проведено більше як сотня різних спроб і
замахів на його життя.
Від самого знаменитого у 1944 році «замаху
генералів» і до невідомих, які тепер тільки знайдено в архівах гестапо.
Гітлері у цьому плані надзвичайно щастило. То
хтось робить підкоп під трибуну, на якій у 1933 році збирався виголосити свою
промову Гітлер, і гестапо встигло його знайти, але хто саме робив його,
встановити гестапівцям не вдалося.
Або в 1939 році якийсь терорист Ельзер
підготував вибух біля трибуни у пивниці в Мюнхені, де любив виступати Гітлер
перед своїми старими камрадами по партії. І на цей раз Гітлер почав свій
виступ, але за 13 хвилин до вибуху Гітлер перервав свій спіч і терміново пішов
з пивниці.
І так кожного разу. Але головне не в цьому.
Головне в тому, що ця глава розвінчує оту легенду, яку пропагувала радянська
влада, що, мовляв, Гітлер та Німеччина єдині. Ніколи цього не було. 100 змов
проти Гітлера це підтверджує.
На краю загибелі Гітлер був, як це не дивно, у
нас… в Запоріжжі!
17 лютого 1943 року Гітлер прилетів у
Запоріжжя - важливий опорний пункт німецького вермахту на порогах Дніпра в
Україні. Збирався проконсультуватись із своїми генералами.
На третій день перебування Гітлера в
Запоріжжі, по шляху, який вів у аеропорт, де стояв літак Гітлера, почали
рухатися радянські танки. Їх відділяли від аеропорту дві години часу.
Гітлер ще знаходився на нараді із своїми
військовиками. Коли нарешті три «кондори» з Гітлером на борту піднялися у
повітря, в цей час радянські танки в`їхали зі східної сторони на аеродром. І…
зупинилися! Бо в них закінчилося пальне. Гітлеру і тут поталанило. Ще б якась
хвилина і танки розстріляли б літаки із фюрером!
Думаю, що кожному, хто цікавиться історією
війни, потрібно прочитати цю невелику, але таку насичену багатьма фактами,
книгу.
Віталій ШЕВЧЕНКО, історик
Комментариев нет:
Отправить комментарий